Автор: Головний Редактор

В умовах війни вміти відрізняти правдиві новини від фейків особливо важливо. Про основні правила інформаційної гігієни для громадян, сподіваємося, більшість читачів уже знає. Ми ж вирішили розповісти, як перевіряють інформацію професіонали – люди, для яких протидія фейкам є частиною щоденної роботи.   Головний критерій – джерело Тетяна Матяш, редакторка новин видання LB.ua: – Загалом я в новинах більше 15 років, тому досвід маю великий. З часом у меневиробилася так звана «чуйка». Наприклад, читаю новину, яка за всіма ознаками нормальна, а вона чомусь здається підозрілою, тому не поспішаю її публікувати. Потім виявляється, що інші ЗМІ поспішили і видали цю новину, а це був фейк. Тож добре, що я вирішила витратити «зайвий» час і все перевірити. Наразі найголовнішим критерієм правдив

Мабуть, більшість з вас погодиться, що читати статтю, проілюстровану світлинами, набагато цікавіше. Фотографії передають атмосферу події, настрій, емоції героїв. Також вони фіксують певний факт, обставини, тобто дають нам більше інформації, ніж просто повідомлення, і служать доказом того, про що написано. Що вже й казати про магію відео з часів появи телебачення, до якого десятиліттями формувалася беззаперечна довіра («Так у новинах же показали!»). Пізніше популярності набули онлайн медіа та соціальні мережі, певна частина людей «переселилася» в YouTube. І віра у побачене лишається непохитною. Але чи все, що показують у медіа, є правдивим? На жаль, ні. Давайте знайомитися з найчастішими прикладами маніпуляцій із зображеннями. «Фотожаби». Це колажі, оброблені світлини, або поєднання декільк

Журналісти у своїй роботі послуговуються аудіо та відеозаписами для того, щоб передати аудиторії достовірну інформацію, точно процитувати героїв матеріалів. І, здавалося б, ще зовсім недавно аудіозаписи слугували неабияким доказом не тільки того, що сказала та чи інша особа журналісту, а й розглядалися у суді. Більш старші люди легко згадають «касетний скандал» (2000 р.): чинного на той момент Президента України Л. Кучму звинувачували у причетності до зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Аудіозапис таємно зробив майор управління державної охорони Микола Мельниченко, а оприлюднив його зміст лідер СПУ Олександр Мороз. Проте достовірність цих записів досі повністю ані підтверджена, ані спростована. Відеозаписи теж до недавна викликали найбільшу довіру: чому ж вірити, як не телебаченню? Але

Памʹятаєте ще дитячий «аргумент», коли аргументів насправді немає, – «сам дурень!» Цей прийом має й інші варіації: «валити з дурної голови на здорову», «перекладати вину на невинного»… Зараз виявів таких пересмикувань, зміни акцентів, ми бачимо аж забагато: повідомлення москви, зокрема заяви російських посадовців, часто є дзеркальними до реальності і означають цілком протилежне. Приклади цього може навести чи не кожен із нас. Пригадаймо для початку спілкування з рідними/знайомими «звідти». Як показує досвід авторів і їх близьких/друзів, ситуації до болю схожі. «Мамо, ми тут сидимо у підвалі, нас весь час бомблять» – «Ты там поменьше украинское телевидение смотри, а то уже бредишь!» «Брат, я тебе объясню, что там у вас происходит» – «Та я тут, що ти мені поясниш? У нас обстріл!» – «Нет, ты

Існує думка, що журналіст — це така людина, яка вміє писати «красиво». Звісно, індивідуальний стиль, колоритна лексика та використання мовного різнобарв’я журналістові не завадять, однак «краса» не є основною вимогою до текстів сучасного медіа. Відомо також, що будь-який фахівець працює за певними правилами: лікування відбувається за медичними протоколами, вчитель навчає за методичними рекомендаціями та планом уроку, кулінар готує за рецептом, а сукню шиють за лекалом. Є такі правила, що стосуються змісту матеріалу, і в журналістиці…   Дотримування цих правил гарантує якість медійного продукту – новин, аналітичних статей, телевізійних сюжетів і взагалі будь-яких повідомлень, які розповсюджують зареєстровані засоби масової комунікації (паперові та електронні газети, журнали, сайти, рад

Коли людина знаходиться далеко від місцевості, де йдуть бої, ані фізично ані фінансово не спроможна хоч чимось допомогти військовим, а потреба брати участь в процесі є, зазвичай виникає бажання «повоювати» в мережі. Без спеціальної підготовки це погана ідея. І сьогодні звідусіль лунають попередження про небезпеку і наслідки розповсюдження інформації про звільнення/захоплення населених пунктів, ворожі потрапляння в об’єкти інфраструктури чи їхнє розташування тощо. «Ну добре, – думає пересічний українець (а, скоріше, українка), – тоді допоможу хоч молитвою, надішлю її усім своїм контактам у Вайбері. Або поширю у Фейсбуці інформацію про нестачу крові для поранених. А ще повідомлю усім, що можна всиновити діточок, батьки яких загинули на війні»... Що у цьому поганого, запитаєте ви? Давайте роз