Середа, 9 ЖовтняМЕДІА ПЛАТФОРМА СУЧАСНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

Відчути турботу – це важливо

Проєкт «Покращення реабілітаційних послуг в системі охорони здоров’я» втілюють у життя кейс-менеджерка, голова Житомирської обласної організації людей з інвалідністю”Молодь.Жінка.Сім’я” Неля Ковалюк та Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки USAID. Житомирщина слала одним із пілотних регіонів ініціативи, крім нашої області робота триває у Вінницькій, Дніпропетровській,Житомирській, Київській, Львівській, Харківській, Чернівецькій областях та у Києві.

Сам проєкт складається з низки ключових активностей, як пояснює кейс-менеджерка Неля Ковалюк.

— Національна асамблея людей з інвалідністю запропонувала мені підтримати проєкт «Покращення реабілітаційних послуг в системі охорони здоров’я» у Житомирській області. Завдяки йому ми можемо надати людям сертифікати. Сума кожного 1000 грн. на продукти харчування, або 900 грн. на засоби гігієни. Все це людина може купити в мережі АТБ. Також проєктом передбачено надання психологічної чи інформаційної допомоги для можливості вирішення якогось нагального питання. Однак люди з інвалідністю все ж зараз люди потребують матеріальної допомоги, просять засоби гігієни та продукти харчування. ВПО теж звертаються, але рідше. Їх цікавить надання інформації та вирішення соціальних питань. Переселенці менш обізнані, де знайти підтримку та допомогу, тому звернень від них менше. Варто окремо сказати про цільову аудиторію проєкту. Він розрахований на  людей з інвалідністю, тих, хто виховує дітей з інвалідністю та тим, кому 60+. Даємо допомогу адресно, тим, хто її дійсно потребує.

 Нам сподобалось, що  запропонували саме АТБ, це має вої переваги. Ось дивіться, візьмемо продукти харчування, їх потрібно привезти, спакувати в окремі торби, розвезти, роздати. При цьому, ми залучаємо додатковий людський фактор, час, фізичне навантаження. А коли людині дають сертифікат —  набагато зручніше, бо вона може сама обрати найпотрібніше. Та виникає інша проблема: магазини мережі АТБ є у великих містах – Житомир, Звягель, Коростень, а у сільській місцевості їх немає. Тому ті, хто ближче до великих міст, зголошуються брати сертифікат, для людей зручно. А житель сільської місцевості, якщо ще живе далеко і нема кому в місті все це купити, тоді сертифікат для нього є не дуже актуальним.

Якщо ми говоримо про тривалість у часі, то це вісімнадцять місяців, роботу розпочали з квітня цього року. Спочатку ми забезпечили сертифікатами Центр комплексної реабілітації для дітей з інвалідністю Житомирської міської ради, підтримку отримали мами, які виховують дітей з інвалідністю. Це була  перша і найбільша кількість,роздали 30 сертифікатів. Але Національна асамблея осіб з інвалідністю ставить перед донором питання збільшити кількість сертифікатів.Національна асамблея людей з інвалідністю робить замовлення сертифікатів у донора, розподіл йде по залученим у проєкт областях. Вибираємо не ми, але щиро вдячні тим, хто допомагає, — розповіла кейс-менеджерка Неля Ковалюк.

 Пропонуємо історії трьох жінок, які отримали сертифікати. Знайомтесь із Тамілою Лебідь, яка переконана, що у складний для України час дуже важливо відчути небайдужість. Жінка поживає в смт. Пулини на Житомирщині, має 1 групу інвалідності з дитинства.

— Я ніколи не зверталась за допомогою, завжди звикла розраховувати на себе. Тому пропозиція від Нелі Ковалюк була приємною. Зараз важкий час і мені було дуже відрадно відчути небайдужість та допомогу від людей. Добре, коли є стороння підтримка! Це додало мені якоїсь впевненості, — розповідає Таміла Лебідь,-Ми отримали два сертифікати на продуктові набори для мене і свекрухи, Галини Павлівни. Справа в тому, що пані Галина проживає з нами, спільно харчуємося. Купили те, що не псується: олію, макаронні вироби, крупи та консерви. Зробили запаси на зиму, бо цього ніколи не буває багато і такі продукти можуть полежати. Вийшла гарна, бюджетна покупка, а якщо врахувати війну… Взагалі я люблю робити запаси. Це стосується і засобів гігієни, і продуктів харчування, —  каже пані Таміла.

Жінка запевнила, що продукти по електронному сертифікату отримали швидко. Поїздку в АТБ поєднали з вирішенням інших справ у Житомирі, бо в Пулинах супермаркету немає. Адміністратор швидко розібралась в ситуації, пояснила і все було добре. Таміла Лебідь зізнається, що допомога була доречною. Адже її чоловік, Сергій, пересувається на візку, має 1 групу інвалідності та постійно потребує засобів гігієни.

Однак хвороби не заважають подружжю вести активний спосіб життя! Таміла Лебідь отримала вищу освіту у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна», де вона опанувала фах перекладача іноземних мов. Найбільше знається в англійській, а також вільно читає німецькою та французькою. Мови намагається не забувати, бо життя непередбачуване.

 

Також Таміла з Сергієм планують зареєструвати громадську організацію, документи якраз у стадії реєстрації. У планах: проведення культурно-мистецьких заходів, майстер-класів, наприклад, з виготовлення шоколаду; допомога та робота з людьми з інвалідністю; тема доступності в громаді. Тим паче, що досвід є, бо коли приїздять представники громадських організацій людей з інвалідністю, жінка допомагає організовувати зустрічі. Пані Таміла вже замислювалась про фінансування, націлена писати гранти для залучення додаткових коштів. Цікавиться життям та досвідом інших, намагається долучатися до zoom-зустрічей, які проводить Національна Асамблея людей з інвалідністю України.

Свою історію розповідає Надія Бобровнік з ГО УТОГ.

— Рада та вдячна, що отримала сертифікат, бо з моїми статками допомога потрібна. Дали роздрукований Сертифікат на продукти харчування на суму тисячу гривень.  Мені було важливо принести додому: борошно, цукор, вермішель, рис, гречку, пшеничку, овес, олійку. Я зробила бюджетну закупку круп, щоб була їжа взимку. Знаєте, коли купляла, то не могла вгадати на яку суму взяти. Так розігналася, що мусила трошечки добавляти своїх грошей. Дуже приємно було! Коли прийшла з сертифікатом в АТБ, то працівники вже знали про них і дивились тільки, щоб я брала виключно продукти харчування. Я дуже-дуже дякую пані Нелі за таку допомогу, — каже Надія Бобровнік. При цьому жінка поклала руку на серце, а потім провела нею по животу, її очі радісно засвітились.

 

Розказала Надія Арсентіївна і про себе. Вона нечуюча, має 3 групу інвалідності. Народилася в с.Макарівка Попільнянського району в родині нечуючих. Прикро, але дівчинка теж не чула. Тому батьки, турбуючись про дитину, віддали донечку на навчання в спеціалізовану школу у Житомирі. Завдяки цьому вона з шести років мала можливість розвиватися, навчилась читати, писати та диктилювати. «Я не знала букв, а в школі навчили вголос вимовляти губами власне прізвище, ім’я та по-батькові”,  — каже пані Надія. За шкільною партою вона провела дванадцять років, з 1965 по 1978 рік, потім пішла працювати швачкою на підприємство при УТОГу. Улюбленій справі віддала тридцять дев’ять років, нині відпочиває на пенсії. Разом з чоловіком, слабочуючим з інвалідністю 2 групи, народила та виростила двох донечок, тішиться двома онуками та онучкою. З усієї родини Бог поцілував лише онучку, вона чує і нині навчається у ліцеї №19 Житомира, хлопчики відвідують ту ж школу, що колись бабуся.

Спілкування з людьми дарує різні емоції та враження. Теплий післясмак  залишився після розмови з житомирянкою Аллою Гайченя. Пані Алла  народилась у родині чуючих батьків, внаслідок хвороби в шість років втратила можливість чути. Говорить трошки, нерозбірливо, слова потрібно вгадувати, тому для спілкування жінка використовує жестову мову. Опанувала її в спеціальних навчальних закладах. Спочатку була школа у Троянові, згодом продовжила навчання у Березівський спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті для дітей зі зниженим слухом. В інтернаті їй надягали спеціальні навушники, бо був невеликий відсоток залишку слуху, таким чином навчали розмовляти.

Анна Владиславівна народила та виростила двох синів. Хлопці народились чуючими, однак мамі було складно з ними розмовляти і вона навчила їх жестової мови. Піднімала дітей сама, бо з чоловіком розлучилась. Молодший син, Вадим, нині на передовій. Він 8 березня 2022 року пішов добровольцем і за весь цей час жодного разу не був вдома, не міг обійняти рідних. Старший син розлучений, має двох дітей, допомагає їм та мамі. Оскільки брат на фронті, а пані Алла має інвалідність, його не мобілізували. Однак,при потребі він теж стане на захист України.

Ніні Алла Гайченя працює в ГО «УТОГ» м.Житомира прибиральницею-двірником. Жінка сумно хитає головою, бо має всього 0.25 ставки, сумлінну працю та третю групу інвалідності. Грошей на життя не вистачає, бо зарплата і пенсія дуже маленькі, платити за комірне потрібно. Не розженешся, витрати йдуть виключно на саме необхідне. Звичайно, що за таких умов допомога є дуже важливою!

 

— Я отримала сертифікат АТБ на тисячу гривень, — розповідає пані Алла, її переповнюють радісні емоції. — Мені так приємно було отримати цю допомогу! Несла додому в дві руки (при цих словах жінка влаштувала цілу пантоміму: як навантажила повні торби і йде, розставивши руки та перевалюючись з боку в бік). Важко було нести, але ж так приємно! Головне — була можливість купити харчі за цей сертифікат. Зараз розкажу, що купила: курятину різну, консерви, олію. Таке, що рідко могла собі дозволити. Я так захопилась шопінгом, що доклала своїх сто шістдесят п’ять гривень, бо у захваті перебрала товару, а вертати нічого не хотіла. Дуже добре скупилась, хороша допомога. Я вже все з’їла, хоча розтягувала гастрономічне задоволення. Знаєте, життя у нас таке складне і хочеться ще сертифікат, — доповнила пані Алла.

Спілкування з Аллою Гайченя було емоційним, веселим та теплим. Можливо, вплинув її досвід акторки. Жінка є активною учасницею «Народного театру» УТОГ, де вона читає вірші і співає пісні мовою жестів.

Людмила Лобачова, фото авторки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *