«Одного разу, відчувши політ, ти завжди ходитимеш по землі з очима, піднятими до неба, – бо ти вже був там, і тебе невпинно тягне туди вернутись», так описував Леонардо да Вінчі стан людини, яка піднялася в небо. Звичайно, небо закохує, полонить, але нам про те розповідали переважно чоловіки. Про жінок, які керують літаками, у нас майже ніхто не знає. І не тому, що їх немає, а тому, що ми звикли до героїв-чоловіків. Саме тому у проекті «Жінки незвичайних професій» з’явились жінки-авіатриси Валентина Кравченко та Галина Супруненко.
Хто не мріяв у дитинстві про подвиги та подорожі? І хлопчики, і дівчатка дивились фільми про героїв-льотчиків, читали пригодницькі романи. І якщо для «мужніх чоловіків» років 50-60 тому були відкриті двері не одного десятка військових училищ, інститутів чи центрів підготовки, дівчині про мрію стати льотчицею краще було б навіть і не говорити. Скільки мрій було поховано за канонічною фразою «ти ж дівчинка»? Навряд чи це можна порахувати, але нашим героїням вона на заваді не стала. Історії, які розповіли учасниці проекту, прості і водночас романтичні, а головне – це історії про шлях здійснення мрії. …Одного разу маленька дівчинка Валя, ховаючись під старим човном, з острахом дивилась у небо, де літаки цивільної авіації кружляли над полями. Вона дивилась і думала про те, як страшно, мабуть, управляти такою потужною машиною. І тоді пригадала почуті від когось з дорослих колись слова: «Навчись дивитись в очі власному страху». Вона дивилась на літаки, у небо і усвідомлювала, що страшними літаками керують люди, а значить і вона могла б це робити. Вже через декілька років Валентина, як і багато її однолітків, вже захоплювалась легендарним льотчиком Іваном Покришкіним, а зустріч з героєм остаточно вирішила долю дівчини: відтоді небо стало її мрією. І хоч на Черкащині, де народилась Валентина, не було можливостей займатись авіацією, це не стало перешкодою на шляху до мрії. Свої перші «авіаційні кроки» дівчина зробила у Київському авіаційно-спортивному клубі «Чайка». Перший стрибок з парашутом і перший політ на планері стали відправною точкою на шляху втілення дитячих мрій.
Вибір майбутнього професійного шляху став свідомим: дівчина поступила на навчання до Національного авіаційного університету. Її юнацьке захоплення перетворилось на професію. Разом з чоловіком льотчиця служила у пошуково-рятувальному загоні Південної групи військ в Угорщині. Потім – інженером зміни при Хабаровському об’єднаному авіазагоні, а згодом знову у пошуково-рятувальній ескадрильї. І хоч потім служба нашої героїні не була безпосередньо пов’язана з польотами, літати вона не припинила. Після повернення у рідні Черкаси, а згодом – у Київ, Валентина продовжувала заняття авіацією, тільки вже спортивною. Участь у проекті «Жінки незвичайних професій» дала нашій героїні можливість не тільки згадати роки у небі, а й звернутись до молоді: «Такі проекти дають можливість молоді зробити фокусування, бачення життя. Молодь має змогу трішки відірватись від віртуального життя і сконцентруватись на людях реальних, побачити цінності. Колись і у нас були дитячі мрії, й ми йшли до їх реалізації. Можливо, завдяки проекту хтось знайде співзвуччя зі своїми думками, почуттями, бажаннями. Я дуже рада тому, що ми маємо можливість розказати дівчатам, котрі прагнуть чогось досягти, що це робити можна і треба».
Валентина Кравченко та Галина Супруненко.
Галина Супруненко розповіла: «Колись школяркою я із своїм дядечком поїхала на спортивний аеродром «Чайка», щоб запускати авіамоделі, які він змайстрував. У небі кружляв справжній літак, , який виконував каскад фігур вищого пілотажу. Я спостерігала за ним із захопленням до самого приземлення, і коли з кабіни пілота вийшла дівчина в комбінезоні зі шлемофоном, думаю, це й була мить, коли зародилась мрія. На той час я займалась у музичній школі, і батьки думали, що я поєднаю своє життя з музикою. Але мрія стати льотчицею привела мене до авіамодельного гуртка. Я багато читала про авіацію, займалась фізичною підготовкою, а вже у студентські роки займалась різними видами спорту: лижі, велоспорт на треку, радіоспорт. У 1976 році стала чемпіонкою України зі спортивного пеленгування. Потім були стрибки з парашутом – маю перший розряд, а з 18 років почала активно займатись літаковим спортом у Київському аероклубі».
До першого самостійного польоту Галина подолала багато перешкод: батьки не дозволяли, травми при стрибках не давали займатись, але прагнення здійснити мрію перемогло. Льотчиця освоїла простий, складний та вищий пілотаж, літала на літаках Як-18А, Як-52, Z-326, налітала понад 250 годин. За професією Галина зв’язківець – 40 років відпрацювала інженером на підприємстві «Український державний центр радіочастот», яке розташовано поруч з аеродромом «Чайка». І кожен раз, коли чує гул мотора в небі, заздрить тому, хто в літаку…
Зв’язок з авіацією у Галини Супруненко не перервався й до сьогодні: жінка постійно бере участь в чемпіонатах України та міжнародних змаганнях з вищого пілотажу як міжнародний суддя з літакового спорту, є членкинею Федерації літакового спорту України та клубу «Авіатриси України». І в цей же час пані Галина приділяє багато уваги рідним як мама двох синів і бабуся трьох онуків.
Зараз, як і колись, дівчатам пропонують займатись «жіночими» справами. Як і 40-50 років тому, за мрію треба боротись, працювати й долати супротив. Але дивлячись на Валентину Кравченко та Галину Супруненко розумієш, що почуття щастя від досягнення власної мети та здійснення мрії того варто.