Уявіть собі: похмурий і вологий грудневий вечір. Міські багатоповерхівки дивляться байдужими очима освітлених вікон, поміж автівками й ногами людей беззвучно рухається маленька тінь. Це не безпритульний, змарнілий дворовий кіт. Це пухнаста, доглянута колись киця рідкісної породи хайленд фолд. Її звати Соня, але тут ніхто не знає її імені. Вона дивиться круглими здивованими очима, немов не розуміє, чому раптом опинилася тут, біля сміттєвих баків,чому поруч немає її миски, ліжечка й тих рук, що гладили вчора, а сьогодні —викинули, бо комусь почала заважати її шерсть на дивані. І от, вона у незнайомому місці, без їжі і води. Поряд зупинилася велика собака і тицьнула мокрим носом в пухнасту шубку, і раптом чиїсь великі руки підхопили тремтяче тільце і киця опинилася під теплою курткою незнайомця…
Ця сімейна пара молодих людей з маленькою дитиною часто навідується в зоомагазин, що неподалік їхнього дому, де вони зняли житло. Тут вони завжди купують корми та ліки для своїх улюблениць-киць Мусі і Дусі, які живуть у сім’ї вже понад рік. Але тепер вони прийшли до магазину за порадою, де знайти зооволонтерів, щоб віддати киць на прилаштування. Мовляв, переїздимо на іншу квартиру, де з тваринами не беруть, а киць виганяти на вулицю жаль. На запитання продавчині, чому волонтери мають вирішувати проблему з прилаштуванням їхніх домашніх улюбленців, щиро дивуються – це ж їх робота!
Саме з таких історій починається розмова про відповідальність за домашніх тварин — не абстрактну, а дуже конкретну, із прізвищами, рішеннями і, в ідеалі, судовими вироками.
Коли кицька стає зайвою. Історія Соні та різниця між українським і європейськими законами про захист тварин
Як і багато українців, господарка Соні кілька років тому виїхала за кордон, в одну із скандинавських країн Свою улюблену кицьку лишила рідній сестрі у селі. Сестра погодилася ,бо коли приїздила до сестри в місто, любила брати на руки цю красуню з великими бурштиновими очима, маленькими, ледь помітними вушками й пухнастою сіро голубою шерстю. Але у цієї красуні були й «недоліки» — вона линяла, вимагала уваги й лікування суглобів, бо Соня народилася внаслідок тісного спорідненого схрещування (імбридингу), що для породи скотіш/хайленд фолд означає дисплазію суглобів і, як наслідок, хронічний біль у лапках. Треба зазначити, що розведення цієї породи заборонене в багатьох країнах ЄС саме з цих причин.
Але повернемося до крихітки Соні, яка опинилася у сільській хаті, і не дивлячись на те, що вона була дорослою кицькою, виглядала, як кошеня. Чоловік сестри сприймав усе це як проблему, а не відповідальність. Його дратувала пухнаста шерсть, яка залишала сліди на дивані. Зрештою він узяв кицю, посадив у машину, вивіз до міста й просто залишив на вулиці. Так Соня із «домашньої улюблениці» перетворилася на ще одну невидиму істоту між сміттєвими баками й припаркованими авто.Так її і знайшли : виснажену, голодну, з ковтунцями на шерсті, але все ще довірливу — Соня відчайдушно шукала поглядом людину, яка не вдарить і не прожене. Волонтери вирішили, що тварина, мабуть, загубилася, і почали шукати господарів через соцмережі.
Оголошення швидко розійшлося — і з’явилася жінка, яка заявила: «це моя кішка, я її тиждень шукаю». Вона наполягала: кицю потрібно повернути, бо вона «дуже її любить» і сподівається, що чоловік «більше так не зробить». Втім, оголошення про зникнення тварини вона не давала, про пост у соцмережах їй повідомила закордонна сестра,яка впізнала свою улюбленицю на фото. Жінка дуже розсердилася на сестру за недогляд. При цьому робити документи на вивезення тварини за кордон вона не готова: дорого, складно, не на часі.
В практиці зооволонтерів часто зустрічається такий парадокс: ті, хто вже одного разу зрадили, претендують на право вдруге «полюбити».Чи мають волонтери моральний і юридичний обов’язок віддати домашню тваринку таким людям? Що каже законодавство — українське та країн ЄС? Адже Україна туди прагне, то ж повинна імплементувати відповідно і своє законодавство.
Що вважається жорстоким поводженням в Україні?
Базовий документ — Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження» № 3447-IV. Він зобов’язує власника забезпечувати тварині харчування, умови, що відповідають її біологічним особливостям, та ветеринарну допомогу. Окремо закон забороняє: залишати тварин бездоглядно, якщо це може призвести до їх загибелі або страждань; викидати домашніх тварин на вулицю; жорстоко поводитися, завдавати болю й страждань. За такі дії передбачена як адміністративна, так і кримінальна відповідальність.Ключова стаття — 299 Кримінального кодексу України «Жорстоке поводження з тваринами». Вона кваліфікує як злочин умисне знущання над хребетними тваринами, що призводить до їх каліцтва чи загибелі, а також нацьковування тварин одна на одну. Санкція — від штрафу й арешту до обмеження або позбавлення волі терміном до восьми років (у найтяжчих випадках).
Після змін до законодавства «зоозахисним законом» у 2017–2021 роках посилено відповідальність та прописано механізми вилучення тварин у жорстоких власників, а також знижено вік настання відповідальності (адміністративної з 16, кримінальної — з 14 років).
На практиці ж більшість справ — умовні вироки. Наприклад, у 2024 році в одній із резонансних справ за вбивство собаки суд обмежився п’ятьма роками умовно.
Це сигнал суспільству: тваринам співчуваємо, але караємо обережно.
У випадку Соні факт викидання кішки на вулицю — це класичний приклад жорстокого поводження та безвідповідального утримання, який може бути кваліфікований як правопорушення. Але проблема в тому, що українська система захисту тварин значною мірою тримається на волонтерах, а не на поліції й судах.
Голова житомирської обласної ГО «Зоодозор» Людмила Охотнікова вважає, що проблема безпритульних тварин в Україні має системні причини, і головна з них — безвідповідальність людей, які називають себе власниками, але не виконують елементарних обов’язків щодо тварини. Якби всі власники стерилізували своїх улюбленців, не викидали їх на вулицю та супроводжували тварину документами, ситуації, подібні до описаної, просто не виникали б. Волонтери й місцеві програми стерилізації вже багато років працюють над тим, щоб вуличні тварини не розмножувалися, але цей процес ніколи не матиме кінця, доки щодня на вулицях з’являються нові покинуті «домашні». Саме через це щороку сотні тисяч тварин гинуть від холоду, хвороб, голоду та людської жорстокості.
-Важливо підкреслити: і українське законодавство, і законодавство країн ЄС вважає власником тварини лише ту особу, яка має документи — ветеринарний паспорт, мікрочіп та офіційну реєстрацію. Саме ці дані визначають, хто є відповідальним за життя та добробут тварини,- говорить Людмила Охотнікова. Якщо таких документів немає, тварина юридично вважається безпритульною, а отже — може бути легально прилаштована в нову родину, яка здатна забезпечити їй належний догляд, безпеку та любов. Якщо попередні «власники» не спромоглися подбати про свого улюбленця, це зроблять нові, відповідальні люди.ГО «ЗООДОЗОР» закликає суспільство пам’ятати: тварини не з’являються на вулицях самі по собі — їх туди приводить людська байдужість. Відповідальність за це повинна бути не на волонтерах, а на власниках та державній системі контролю.
І все ж, у нас найчастіше рятувати тварин доводиться саме волонтерам.Вони підгодовують безпритульних тварин, роблять будиночки й будки,забирають у свій дім (бо притулків для перетримки у нас нема),лікують,шукають нову сім’ю. І все це за власні кошти чи збори в соцмережах.Однак, волонтери теж мають права,які регулюються ЗУ «Про захист тварин від жорстокого поводження»
А як закони про захист тварин працюють в країнах ЄС?
У Європі майже неможливо побачити безпритульного собаку чи кота. Але так було не завжди — кілька десятиліть тому там теж існували притулки, переповнені тваринами, і болюча проблема покинутих улюбленців.
Що змінило ситуацію?
Відповідальність, стерилізація та жорсткі закони. Наприклад, у Німеччині усі власники собак зобов’язані зареєструвати тварину та сплачувати податок (“Hundesteuer”).Без чіпа — штраф до 10 000 євро. Покинути тварину — це злочин, за який передбачено штраф до 25 000 євро або навіть позбавлення волі. Безпритульних тварин майже немає — їх виловлюють, лікують, стерилізують і передають у притулки з суворим контролем адопції.
У Франції з 2023 року діє закон, який зобов’язує нових власників тварин підписувати “сертифікат усвідомлення відповідальності”. За викинуту тварину — штраф до 30 000 євро і 3 роки позбавлення волі. Стерилізація підтримується державними програмами — муніципалітети фінансують частину витрат.
В Італії у кожній області існують державні програми безкоштовної стерилізації для тварин з притулків і для малозабезпечених власників. Покинути тварину — штраф від 10 000 до 30 000 євро, а також до 1 року в’язниці. Кожен пес повинен мати мікрочіп — відсутність карається штрафом до 8 000 євро.
Нідерланди стали першою країною у світі, де немає безпритульних собак.
Секрет простий— повна стерилізація, обов’язкова реєстрація, великі штрафи за покинуту тварину (до 16 000 євро) і високий рівень просвіти. Кампанії “Adopt, don’t shop” проводяться на державному рівні.
Але найжорсткіші закони щодо захисту тварин діють у Швеції. Там діють одразу два ключових акти:Animal Welfare Act (Закон про добробут тварин, 2018:1192) і Шведський кримінальний кодекс (Swedish Penal Code), розділ про cruelty to animals.У шведському законодавстві тварина — не просто «майно», а істота, яка має право на природну поведінку, захист від болю та страждань. Закон прямо вимагає: «тварини мають бути захищені від непотрібних страждань».
У 2019 році новий закон прямо зробив покидання тварин незаконним: залишити собаку чи кішку напризволяще — це не «сімейний конфлікт», а правопорушення з правовими наслідками. Шведський кримінальний кодекс передбачає, що особа, яка, умисно або через грубу недбалість, «жорстоко поводиться, перетруджує, занедбує або іншим способом невиправдано завдає тварині страждань», може бути засуджена до штрафу або позбавлення волі до двох років. Крім того, суд може: заборонити такій особі утримувати тварин (animal ban);
ухвалити рішення про вилучення тварини; накласти додаткові обмеження, якщо це важливо для добробуту тварин.
Закон зобов’язує стерилізувати або тримати під контролем усіх домашніх котів, що мають вільний доступ на вулицю. За порушення — штраф до 3 000 євро. Покинути тварину — кримінальний злочин (до 2 років ув’язнення).накласти додаткові обмеження, якщо це важливо для добробуту тварин.
У країні діє принцип: «Якщо взяв — відповідай за життя». Тобто у Швеції питання «повернути тварину власнику, який її покинув» навіть не стояло б в площині моральної дилеми волонтера. Це було б питання до державних органів і суду, які оцінюють інтереси тварини в першу чергу.
Що спільного у всіх цих країн
✅ Закон — не формальність, а дієвий механізм.
✅ Стерилізація — норма, а не «опція».
✅ Тварина = відповідальність, не іграшка.
✅ Освіта, контроль і гуманність — три кити європейського підходу.
Чи повинна Соня повернутися до «своїх»?
Повернімось до нашої героїні .Формально в Україні тварина вважається власністю, а отже попередня власниця може претендувати на її повернення. Але в історії Соні є кілька важливих «але»:
Тварину фактично покинули.
Господарка, виїжджаючи за кордон, не забезпечила ані належних умов утримання, ані контролю за тим, як із кицею поводяться. Її рішення «залишити кішку комусь» без подальшої відповідальності — це та сама безвідповідальність, що й пряме покидання.
Чоловік, з яким продовжує стосунки сестра, здійснив акт жорстокого поводження — вивіз кицю в місто та лишив на вулиці. Це вже підстава для юридичної оцінки з боку поліції.
Немає гарантій, що ситуація не повториться.
Ні вибачення, ні слова «я сумую без Соні» не є механізмом захисту тварини.
Жінка за кордоном не готова легально оформити вивіз тварини.
А це означає, що й надалі для неї комфорт важливіший за права тварини.
З погляду етики та сучасної зоозахисної практики (у тому числі в країнах ЄС), волонтери мають право не передавати тварину людям, які вже продемонстрували небезпечну поведінку. У багатьох європейських країнах (і в тій же Швеції) у таких випадках рішення приймала б офіційна служба захисту тварин, і шанс, що Соню повернули б «додому», був би мінімальний.
Відповідальність починається зі слів «не моя кішка, а моя відповідальність»
Історія Соні — про те, як легко ми говоримо: «я люблю тварин», але як важко потім нести відповідальність за їх хвороби, «шерсть по всій хаті», потребу в лікуванні та елементарній безпеці.
В Україні закон уже на боці тварин — він забороняє покидати, мучити, утримувати в неналежних умовах. Але поки що він працює лише там, де є гучний резонанс і небайдужі люди. У Швеції та інших країнах ЄС тварина має значно більше шансів на справедливість: там держава системно карає тих, хто зраджує довіру чотирилапих.
Тож головне питання цієї історії звучить не так:
«Чи має право колишня власниця повернути собі Соню?»,
а так: «Хто краще подбає про її безпеку й гідне життя?»
І поки відповідь на це питання не буде очевидною, справжня любов до тварин так і залишатиметься на рівні красивих слів у соцмережах, а не реальних вчинків. А Закон про захист тварин буде формальним маніфестом зооволонтерів до тих пір, поки не будуть створені дієві державні інституції(служби) із захисту прав тварин, які б забезпечували та контролювали його виконання.
Ірина Михайлова
Фото ілюстративне,створене за допомогою ШІ