П’ятниця, 29 БерезняМЕДІА ПЛАТФОРМА СУЧАСНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

Чому ратифікація Стамбульської конвенції – це не прохання та пропозиція, а необхідність?

Руйнування «традиційних цінностей» та інституту сім’ї, нав’язування і пропаганда ЛГБТ+, а також «гендер» замість статі. Ці та інші «лякалки» знаходять поміж рядків представники та представниці деяких релігійних організацій та влади, коли читають текст Стамбульської конвенції. Та чи читають взагалі? Ми вирішили розібратися, чи така вже страшна ця Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству, як вона видається захисникам «сімейних цінностей». Пояснення щодо того, кого та від чого захищає Стамбульська конвенція, а також чому вона підписана та досі не ратифікована Україною, – далі у тексті.

Важливі факти про конвенцію

Стамбульська конвенція – це такий міжнародний договір, який був спеціально розроблений для боротьби з насильством щодо жінок та домашнім насильством. У ньому містяться європейські стандарти щодо запобігання насильства, захисту постраждалих та судового переслідування винних.

Держави-учасниці, які ратифікували Стамбульську конвенцію, зобов’язуються створювати служби захисту та підтримки для жінок, які зазнали насильства. Зокрема йдеться про забезпечення жінок достатньою кількістю шелтерів (притулків), створення кризових центрів, надання безкоштовних психологічних консультацій, медичної допомоги, а також цілодобових гарячих ліній для постраждалих. Стамбульська конвенція є юридичним документом, тож держави-учасниці зобов’язані дотримуватися положень, які в ній викладені.

Примітно, що так звана «Стамбулка» є найбільш всеосяжним документом у питанні боротьби з насильством щодо жінок. До неї була Конвенція про попередження, покарання та викорінення насильства щодо жінок (Конвенція Белен-ду-Пара, 1994 рік), а також Протокол до африканської Хартії прав людини та народів щодо прав жінок в Африці (2003 рік).Стамбульська конвенція захищає не лише жінок. Хоча переважно вона застосовується до них, тому що вона охоплює форми насильства, з якими стикаються здебільшого жінки саме через те, що вони є жінками (примусовий аборт, жіноче обрізання, яке є каліцтвом), або з якими жінки стикаються набагато частіше, ніж чоловіки (статеве насильство та зґвалтування, переслідування, сексуальні домагання, домашнє насильство, примусовий шлюб, примусова стерилізація). Конвенція визнає, що чоловіки також певною мірою можуть страждати від форм насильства, описаних вище (хоч з цим вони стикаються рідше, не в такій важкій формі, і зазвичай з боку інших чоловіків). Однак положення документу застосовуються до ВСІХ постраждалих від домашнього насильства, зокрема, чоловіків, дітей та людей літнього віку.

Підписана, але не ратифікована

Підписання та ратифікація – це два різні кроки в процесі прийняття та активізації договору. Проте навіть до підписання чи ратифікації першочерговою процедурою є переговори. Усі сторони спочатку повинні обговорити потреби та вимоги, аби дійти остаточного рішення щодо того, що має бути зроблено.

Як тільки всі питання узгоджені, всі результати вносяться до документа, який потім буде підписано всіма сторонами. Підписання документа виражає намір сторони дотримуватись умов, викладених у ньому. Однак це вираження наміру саме по собі не є обов’язковим. Підписання документу – це лише один із кроків.

Наступна дія – це ратифікація, тобто, процес надання договору юридичної сили шляхом затвердження його відповідним органом з кожної зі сторін. Зрештою, ратифікація Стамбульської конвенції затверджується шляхом здачі на зберігання ратифікаційної грамоти Генеральному секретарю ООН.

Наразі Стамбульську конвенцію ратифікували 35 країн з 47 членів Ради Європи. Найпершою країною, яка ратифікувала Стамбульську конвенцію, була Туреччина. Проте цьогоріч вона офіційно вийшла з цього міжнародного договору.

Україна, свою чергою, належить до тієї меншості країн, які досі не ратифікували Стамбульську конвенцію. Хоча підписання Стамбульської конвенції Україною відбулося ще у 2011 році. У роки правління президента Петра Порошенка була спроба ратифікації, але депутат(к)и проголосували проти, мовляв, конвенція містить «норми, які не прийнятні для українського суспільства і української духовності».

Що кажуть експерт(к)и?

24 листопада, громадська організація «Марш жінок» повторно ініціювала та створила петицію щодо невідкладної ратифікації Стамбульської конвенції. Наразі вона набрала вже понад половину голосів, необхідних для розгляду звернення – майже 16 тисяч з 25 тисяч. Щоб долучитися до підписантів/ок, необхідно авторизуватися, тобто увійти за допомогою електронного підпису. Вся ця процедура займає лише декілька хвилин, тому активіст(к)и створили в мережі челендж під назвою #підпишипетиціюзаСтамбулку, де вони розповідають за який час підписали петицію та передають естафету друзям та подругам.

Та чому петицію створили повторно? У 2020 році таку петицію вже створювали, і вона набрала достатню кількість голосів (понад 26 000), проте це питання досі не внесено навіть до порядку денного поточної сесії Верховної Ради України.

«Дуже важливо розвінчувати всі ті нісенітниці, які говорять про Конвенцію. Її ратифікація не має ніякого відношення до традиційного сімейного устрою, не потребує змін у Конституцію чи інше законодавство у частині сімейної політики. Це документ винятково про захист усіх від домашнього насильства. Уряд навіть запропонував заяву про тлумачення до ратифікації, де чорним по білому написано, що сім’я в Україні, принципи виховання дітей – все це лишається незмінним і вибудовується у відносинах між чоловіком і жінкою», – зазначила Марина Бардіна, народна депутатка України та співголова МФО «Рівні можливості».

Питання протидії домашньому та гендерно зумовленому насильству турбує депутатів і депутаток на місцевому рівні. Так, Людмила Кицак, депутатка Житомирської обласної ради запропонувала до розгляду проєкт звернення до Верховної Ради України щодо ратифікації Стамбульської конвенції. 28 жовтня, під час підготовки до чергової 6-ї сесії обласної ради, постійна «регламентна» комісія також підтримала це звернення. Проте на саму сесію, яка відбулася 4 листопада, це питання навіть не було винесено.

«На місцевому рівні, по-перше, це питання сприймається як політичне, що неймовірно ускладнює взаєморозуміння між депутатським корпусом. По-друге, потужною є робота Ради Церков, які помилково витлумачують  конвенцію як загрозу сім’ї. Зважаючи на це, потрібно проводити багато просвітницької роботи на місцях, пояснювати суть, разом читати документ», – переконана Людмила Кицак, голова депутатської групи з гендерних питань «Рівні можливості».

Ратифікації Стамбульської конвенції вимагають на різних активностях, починаючи від Маршу жінок* 8 березня, і завершуючи ЛГБТ-Прайдами. Наприкінці 2021 року, з нагоди 16 днів активності проти гендерного насильства, відбулася масштабна акція під назвою «Відчинимо правду про насильство». 30 листопада кілька сотень громадських діячок/ів, правозахисниць/ків та депутаток/ів місцевих рад питали у президента та парламенту #ДеСтамбулка?

«В українській традиції досі існує культура насильства і страшна традиція – не виносити сміття з хати. Тож ми принесли до офісу Президента двері, які ми відчинили, аби показати правду про насильство з яким треба нарешті боротися. Після цього ми вирушили до Верховної Ради, до депутатів/ок, які ще досі сумніваються, чи захищати їм права людини, чи зупинити євроінтеграційний шлях. Ми побачили таку солідарність між депутат(к)ами різних фракцій, і сподіваємося, що така ж солідарність буде й у той день, коли Президент подасть на ратифікацію Стамбульської конвенції», – ділиться Ірина Тишко, голова громадського альянсу «Політична Дія жінок» і організаторка акції «Відчинимо правду про насильство».

Приєдналася до обговорень і Маша Єфросініна, почесна амбасадорка UNFPA Україна. У прямому етері в Інстаграм, вона згадала про ті явища, які обмежують жінок та змушують їх залишатися наодинці зі своїм соромом, болем та недовірою до влади. За її словами, Стамбульська конвенція змусить державу відкрито та явно декларувати нульову толерантність до насильства, а також значно підвищить інформаційну політику.

«В Україні наразі є 37 шелтерів. У 2018 році їх було 6 або 8. Зараз їх досі немає у шести регіонах, але вони все ж з’являються. Закон працює. Тобто, не можна сказати, що робота зовсім не ведеться. У більшості випадків вона, звісно ж, відбувається завдяки самим людям – очільникам/цям громадських організацій, соціальних служб. Але Стамбульська конвенція, кажучи відверто, заборонить державі закривати очі на такі дивні явища як пусті притулки, відсутність соціальних пільгових місць для постраждалих від насильства при працевлаштуванні тощо», – переконана вона.  У зв’язку з такими активностями, Офіс Глави відреагував і зазначив, що зараз завершується підготовка до подання на розгляд Верховної Ради України проєкту закону «Про ратифікацію Стамбульської Конвенції». Крім того, у повідомленні йдеться про те, що позиція Зеленського щодо необхідності приєднання України до цієї Конвенції принципова та незмінна, тому після завершення відповідних процедур Президент буде готовий внести на розгляд парламенту вказаний законопроєкт.

Авторка: Яна Радченко


Довідково. Матеріал створений у рамках проєкту «Посилення політики рівних можливостей», який реалізовує ГО «Інститут Креативних Інновацій» у співпраці з Національним Демократичним Інститутом (НДІ) завдяки щедрій підтримці британського народу через  Міністерство закордонних справ у справах співдружності та розвитку  (FCDO). Думки, висловлені тут, належать авторам та необов’язково відображають погляди НДІ, Міністерства закордонних справ у справах співдружності та розвитку або Уряду Її Величності.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *