Четвер, 28 БерезняМЕДІА ПЛАТФОРМА СУЧАСНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

“Смерть – це лише нове народження”. Він її не боявся, а завжди з нею загравав.

             На початку червня при до кінця нез’ясованих обставинах пішов з життя талановитий український кінорежисер Леонід Кантер. Двічі він побував у Житомирі, перший раз кілька років тому з презентацією мистецького проекту  «З табуретом до океану”, другий -з презентаційним показом документального фільму “Міф” про Василя Сліпака – українського оперного співака з унікальним голосом,котрий загинув від кулі снайпера,боронячи незалежність України в зоні АТО.

 У 2012 році Житомирі відбулася презентація кінотрилогії «З табуретом через Гімалаї». Автори і герої цих фільмів – наші співвітчизники, життєве кредо яких – немає нічого неможливого у втіленні своїх мрій. І це вони доводять, подорожуючи багатьма країнами світу.На презентації фільмів побувала кореспондентка Національного радіо Надія Петрина, яка надала запис та  аудіоверсію інтерв’ю з кінорежисером та його сім’єю.

КОР.: Особливістю цих фільмів, які із задоволенням я переглянула разом із своїми земляками-житомирянами, є те, що вони не мають сюжетів. Кінострічки  розповідають про сповнене пригод, цікавих зустрічей і незабутніх вражень життя мандрівників, наших співвітчизників, під час їхніх подорожей світом у рамках проекту «З табуретом – до океану». Ініціатор цього проекту – Леонід Кантер, кінорежисер за професією і мандрівник за покликанням душі. Цей проект – своєрідна гра із своїми правилами і завданнями, говорить Леонід Кантер.

 Інтерю ініціатора проекту «З табуретом – до океану» Леоніда Кантера.

КАНТЕР: Ця гра полягає в тому, щоб взяти чотири табуретки,  як правило їх на кухні чотири,  береш табуретки і несеш до океану. Хочеш ідеш пішки, хочеш пливеш, хочеш під’їжджаєш чимось, починаючи від машини до коня, верблюда, я не знаю, на чому ти можеш тільки їхати. Для учасників кожному для себе розуміти, що він побував на чотирьох океанах – це якесь таке ствердження набагато важливіше, чим мати якусь хорошу машину чи квартиру, чи ще щось іще.

КОР.: І де вам вдалося побувати?

КАНТЕР: Ну ось вдалося донести чотири табурети до чотирьох океанів,  поставити чотири табуретки на кожному березі. Під час експедиції «З табуретом – до океану» ми зробили чотири екпедиції, це тривало шість років, і протягом цього часу ми відвідали близько сорока країн і встановили табуретки на берегах чотирьох океанів. Тепер в України  свій власний stоyn heng, яким, я думаю, кожен українець може пишатися. На Атлантичному океані – це місто Ла-Рошель,   де завершилася експедиція. Польща. Німеччина і  Франція – це була перша. Тоді була екпедиція до Індійського океану – Монголія, Китай, Тібет, Непал, Індія, Шри-Ланка,  яка закінчилася на березі Індійського океану в Буддійському монастирі. Монахи шріланкійські допомагали нам всановлювати цей пам’ятник. Потім ми пішли до Льодовитого океану. Це були Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Росія, Карельська частина, Фінляндія,  Норвегія і закінчилася на острові Шпіцберген – це вже близько до Північного полюсу. І потім була, це остання минулого року , ми йшли від Канади, Сполучені Штати, Мексика, Гватемала, Гондурас, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама, Колумбія, Еквадор, Перу, Бразилія, Болівія, Аргентна,  Чілі. І закінчилася на мисі Горн, який знаходиться близько до Південного полюсу.

КОР.: Ви кажете «ми», хто це «ми»?

КАНТЕР: Група божевільних людей, які покидали свої роботи, в більшості це були телевізійники, режисери, артисти, оператори, звукорежисери. Потім з’явилися у нас і програмісти, і військовослужбовці,  і менеджери – хто завгодно, тобто це люди були, яких цікавила ця тема і вони готові були переформувати своє жтиття, яке було в них стабільне, нормальне, перспективне. В останній експедиції були не лише українці,  а й білоруси, росіяни, фіни, литовці, французи, тобто це вже міжнародний рух почався – люди ходять, носять свої табуретки. Кожний ходить  осібно і в той же час ми ходимо разом, ми проводимо такі зустрічі, фестивалі в різних країнах -знайомимо людей зі своїми культурами, і знайомимося з їхніми.

КОР.: Під час подорожей Леоніда Кантера, зізнається він,  найбільше цікавлять люди і спілкування з ними. Пригадуючи свою останню мандрівку до Тихого океану, він, зокрема, розповів про одну з таких зустрічей  із представниками української діаспори в Аргентині.

                            Продовження інтер’ю  Леоніда Кантер

 

КАНТЕР: Є такий штат Чако – це Аргентина. Там багато українців живе. Ці українці гостинні, вони нас запрошували, хоч нам було не по дорозі, ми цілу тисячу кілометрів дали зайвих, щоб до них завітати. Там одиниці з них говорять українською мовою, і дуже їм хотілося зустрітися з нами, її носіями, побачити дітей, які говорять українською, це для них такий шок, тобто така маленька, а вже українською говорить…

 

КОР.: А яким коштом це все відбувається? Цікавлюсь у Леоніда Кантера.

 

                             Продовження інтер’ю  Леоніда Кантера

 

КАНТЕР: Це все відбувається власним коштом. Остання екпедиція свідомо була зроблена такою експериментальною. Кожний учасник виїжджав з тридцятьма трьома доларами  і тридцятьма трьома центами в кишені, паспортом і квитком на літак. Потрапляв на іншиї континет і у нього був попереду рік і табурет, який треба було донести через шістнадцять країн світу. А там далі йому треба було вже крутитися і думти, яким чином поєднувати творчість і виживання, і свою цю гру, щоб дійти до кінця.

КОР.: Ви казали, що показували виставу там, де Ви бували. Що це за вистава?

 

КАНТЕР:  Ми під час таких експедицій  створили  пять вистав. Перша вистава – це була за народною драмою «Коза», з якою ми так само подорожували і по Україні якийсь час. Потім це була вистава за казкою «Івасик-Телесик», вистава «Наречена чи тигр», вистава  «Курник» і остання, це була за псою Вільяма Шекспіра «Сон літньої ночі».   Думаю, що їх памятають в різних країнах тепер багато людей.

            Ми також знімали фільми, робили фотографії, виставки пройшли у Франції, Білорусі, незабаром можливо буде і в Україні ця виставка фотографій. І фільми пройшли теж в різних країнах Європи і Сполучених Штатах.

КОР.: Ви дійшли до чотирьох океанів, а що далі?

КАНТЕР: А  далі. Я зараз працюю над розвитком мистецького хутору Обирок в Чернігівській області біля Батурина. Закинутий хутір, у якому було просто руїна, розвалені хатки, декілька лише людей похилого віку, які  доживали свій вік там і вже ні на що не сподівалися. Тепер вони  ходять на наші концерти в кіносарай на перегляди, ми створили кінотеатр в сараї, і задоволені. Цей хутір швидко розвивається і я сподівааюся, що найближчим часом такі хутори виникнуть по всій Україні і ми створимо цілу мережу таких хуторів мистецьких і люди будуть жити більш цікавим творчим і насиченим і здоровим життям.

КОР.: Леонід Кантер подорожуює світом із своїми друзями і родиною – дружиною Діаною і двома ще зовсім маленькими дітками. Всією сім’єю вони приїхали і до Житомира. Запрошую до розмови Діану Кантер.

                            Інтерю дружини Діани Кантер

 

ДІАНА: Ми обоє з Києва родом, з Троєщини. Спершу я влаштувалася на роботу,  навчалась, дуже таке активне міське життя вела. Але їздили шукали будиночок за містом, як літній варіант такий відпочинку. І коли я побачила такі гігантські  поля, сосни високі, я зрозуміла, що хочу бути тут. І хоча спершу було складно зрозуміти, як все своє життя з міського перелаштувати на таке, з часом поступово воно якось само собою інтегрувалося. І ось коли я повернулася з цієї мандрівки з останньої до Латинської Америки, зараз я взвгвлі не уявляю, як можна жити в місті. І після таких мандрів просто необхідні спокій, тиша, спів соловїв, а не гул машин, хочеться чистої води з озера, а не хлорованої з крану.

КОР.: Що це для Вас? Захоплення, хоббі чи вже спосіб Вашого життя – подорожувати?

 

ДІАНА: Це і спосіб життя, і спосіб пізнання світу. Я закінчила другий університет – театральний, маю дві вищі освіти і зрозуміла, що насправді мандри мені дали набагато більше знань про цей світ, ніж університетська освіта і десять років навчання в школі. Зараз я навіть поподорожувавши з дітками розглядаю якийсь варіант мандрівного навчання – треба їхати в світі дивится його. І мені просто цікаво познайомитися з  планетою, на якій я народилася,

 

КОР.: Розкажіть про діток своїх?

 

ДІАНА: Старшій доньці скоро  буде чотири роки. Її звати Магдалена. Назвали Магду на честь найкраси  вішого фьорду на острові Шпіцберген в Північному Льодовитому океані, де ми поставили табурет. А через два роки ми вирушили вмандри через два американські континети і в кінці нашої мандрівки на Вогняній землі в місті Ушуая, це офіційний край світу, там так і стоїть табличка – там народилася друга донька, яку назвали Патагонія – на честь тієї землі, де вона народилася, в Аргентині.

КОР.: А як дітки сприймають мандри?

ДІАНА: Як сприймають? Дитина звикає і адаптується до тих умов, які їй запрпонуєш. І через якийсь час, наприклад, Магдалена звикла до того, що ми постійно пересуваємося і для неї це вже стало нормою, що кожного дня ми міняємо місце, що кожного дня ми міняємо оточення, часом ми потрапляли в якесь нове місце і поняття не мали, де ми сьогодні будемо ночувати, але я, наприклад, їй в цій мандрівці часом навіть заздрила, коли ми там бачили вперше живий кактус в живій природі, або папугу ара гігантську кольорову чи пеліканів, чи річку з крокодилами … Заздрила в сенсі їй по-доброму, тому що вона все це бачить у два роки не на картинках,  не в мультиках, не канал «Діскавері» дивиться, а от в реальному житті. У неї  вже змалечку світ гігантський, великий, широкий і вона розповідає бабусям, що кокоси ростуть на пальмах, тому що вона їх бачила, вона їх звідти зривала  не раз, вона їх пила, їла. Розповідає, що на островах Карибських живуть індіанці кунаяла, говорить іспанською, опнацвала мову в дорозі, тлму що вона спілкувалася з дітками. І зараз я розумію, що найкраще навчання – це мандри. Навчання всьому – історії, географії, будь-яких мов. чи культури, чи чому завгодно…

КОР.: А ще під час подорожі двома американськими континетами до Тихого океану здійснювався проект під назвою «Казки народів світу». У ході якого також знімали фільм, але вже для маленьких глядачів.

ДІАНА: Ми подорожували і в кожній країні шукали цікавих людей, які знають казки цієї місцевості і знімали такі коротенькі докуменальні фільми, документально-постановочні про мандрівку Магдалени, нібито вона сама подорожує по світу і в кожній країні зустрічає казкаря, який розповідає казку своєю мовою. Перша казка починається з України, це починається в Різдво, вона зустрічає першого казкаря, це  Сашка Лірника. Він їй розповідає першу казку. І зараз ми працюємо теж над книжкою про мандри Магдалени, тому що багато фотографій, багато всіляких цікавих пригод і Магдалена сама вистави показувала невеличкі в Лос-Анжелісі, вона грала на гармошці…

 

КОР.: У свої чотири роки Магдалена вже побувла у двох десятках країн світу. Прошу дівчинку назвати деякі з цих країн.

                               Інтервю дочки Магдалени Кантер

 

 

МАГДАЛЕНА: Гватемала, Нікарагуа, Панама, Колумбія, Еквадор…

 

 

КОР.: Фільми кінотрилогії «З табуретом через Гімалаї» мають можливість побачити мешканці й інших міст України. І нині триває робота над ще одним -четвертим – фільмом цієї серії про подорож до Тихого океану. Каже  Діана Кантер.

                              Продовження інтер’ю  Діани Кантер

 

ДІАНА: Зараз ми їдемо Україною кожного дня в інше місто і показуємо наші фільми і спілкуємося з людьми, щоб людей надихати жити на повну котушку. Дуже часто в більшості випадків люди ідуть   на багато компромісів, тобто вони часто працюють на нецікавій робот, живуть не в тих умовах. в яких вони хочуть

І їм здається, що мрії досягнути ніколи неможливо. Ці фільми – це приклад того, як втілювати свою мрію. Мрієш мандрувати, бери і втілюй. І не потрібно чекати, поки ти заробиш гроші чи матимеш якийсь капітал. Якщо ти хочеш жити на природі, будь ласка їдь і живи – не обовязково знову ж таки накопичувати гроші, щоб потім купити собі заміський будинок. Я памятаю, коли я повернулася з Норвегії  з мандрівки на Північний  Льодовитий океан, мені тоді було девятнадцять років  і в мене такий спогад виник з дитинства. Як я в школі на уроці географії, мені тоді мабуть років дванадцять було, ми вивчали Скандинавський півострів, він у формі тигра, і вивчали, що Норвегія – одна з найдорожчих країн світу. Тоді в дванадцять років мені прийшла така думка: от коли я виросту, це мабуть мені буде років тридцять,  зароблю десять тисяч доларів, так мені здавалось потрібно, і тоді поїду в Норвегію. І тоді я розумію, що мені лише девятнадцять і я вже побувала вцій Норвегії і в мене вже купа друзів і я знаю цю країну прекрасно і я думаю: отже мрії значить нре через гроші здійснюються, а через щось інше. Бо часто люди свої мрії асоціюють з тим, що треба спочатку заробити, а потім за ці зароблені гроші я втілю те, що хочу. А насправді треба йти напряму до своєї мрії, а не в обхід. Варто лише просто почати шукати. Головне  – жити на повну, васі свої мрії втілювати. Я просто знаю вже не одну людину, яка мені казала, що після того, як я подивився «табуретні» фільми, зробив те, що я хочу: хтось поїхав у мандріку в ту, яку хочеш, хтось щось інше втілив – як  такий якийсь поштовх зявився.

КОР.: Можливо цей приклад молодого подружжя Кантерів та їхніх друзів надихне і спонукає когось також щось змінити у своєму житті і втілити свою давню мрію. Варто лише, як наголошувалося, почати шукати і сміливо,  наполегливо та впевнено йти до здійснення своєї мети і  задумів. І успіх обов’язково прийде.

      Матеріал прозвучав 2 червня 2012 року у програмі «Обрії».

«З табуретом до океану” – один із найвідоміших мистецьких проектів Леоніда Кантера, в рамках якого вони з друзями мандрували з табуреткою, описуючи свої пригоди в соцмережах (згодом було видано однойменну книжку).Нині в соцмережах відкрито збір коштів на фільм “Людина з Табуретом” В основі фільму лежить неймовірна історія пригод мандрівника, режисера та продюсера Леоніда Кантера. І нині саме час розповісти її світові. Приєднатися до ініціативи можна тут:https://biggggidea.com/project/human-with-a-stool/

    фото з мережі ФБ.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *